Обожнюю, просто обожнюю цього італійського негідника. Котрий Умберто Еко. Його публіцистика - це просто насолода якась нелюдська.

Як же нехитро і влучно пише він про "Страсті Христові" товариша Гібсона в статті "Руки геть від Мого Сина!" (через незнання італійської подаю мовою читаного перекладу):

...в гибсоновских "Страстях" от детсадовских мультфильмов есть только специфическое отношение к смерти и увечьям: точно как Тома и Джерри можно раскатывать асфальтоукладчиком, превращать в компакт-диски, скидывать с небоскребов, расколачивать на тысячу кусков, давить дверями, так и в "Страстях" льются гектолитры крови, явно подвозившейся на съемочную площадку цистернами; чтобы набрать ее столько, обзванивали вампиров со всей Трансильвании.

І трохи нижче:

Ненависть Гибсона к Назареянину, видимо, не имеет пределов, и бог знает какие детские травмы режиссер выместил на все более кровоточащем Спасителе. Видимо, консультанты не позволили ему подключить электроток к половым органам и вкатить Иисусу бензиновую клизму.

Цікаво (хоч і передбачувано): велика частина інтернет-читачів цього тексту, якщо вірити коментарю автора, гнівно обурилася, вирішивши, що він знущається не над художньою цінністю стрічки Гібсона, а над стражданнями біблійного Христа. Чим люди читають, хотілося б мені знати?

Отож, вчора ми з Петровським вперше відвідали виставу Романа Віктюка. Дивилися "Саломею". Цікаво і вражаюче.

В принципі, нічого нового я про Віктюка нікому, певно, не скажу, тому дуже конспективно.

Вайлда люблю ніжно, "Саломею", на жаль, не читала. Втім, по ходу вистави в мене склалося враження, що для глибокого розуміння треба знати не так текст п’єси, як перипетії Вайлдової біографії та подробиці його стосунків з Альфредом "Бозі" Дуґласом. З цим, на щастя, все було в порядку.

Костюми просто блискучі. Дуже шкода, що сиділи доволі далеко - страшно хотілося роздивитися їх детальніше.

Те саме з хореографією. Прекрасна і відточена, часом подібна стрункістю до військового параду, а здебільшого - доведена до акробатики середньовічного вуличного театру, вона гіпнотизує та вражає. Особливо замкнуло мене в усіх сенсах на танці Саломеї (про що трохи пізніше).

Надзвичайна Людмила Погорєлова в ролі Іродіади: розкішна пластика, могутній заряд сили та зрілості, божественний голос і диявольський сміх. Було дуже соромно за своє здивування: чогось в мене була стереотипна впевненість, що у Віктюка грають тільки чоловіки...

Саломея-Бозі була-був розкішна-розкішний :) Дуже сміялася, дізнавшись, що роль Бозі виконує актор із прізвищем Бозін. Не інакше, як зумисна гра слів :) Танець Саломеї випалив усі мої нутрощі; я все думала, як же буде вирішено це ключове місце сюжету; коли зрозуміла, що з цього танцю зробили перехрестя, на якому дві сюжетні лінії з іскрами та спалахами схрещуються, наче мечі, а тоді знов розходяться, - просто потерпла від захвату.

Не зовсім зрозуміла, чому таким сірим і затертим вийшов образ Роберта Росса: людини, з якої почалася Вайлдова мандрівка у вишукану країну платонічного (в істинному, а не ханжеському смислі цього слова) кохання, людини, яка провела Вайлда в останню путь, яка подбала про його відомість у вічності та залишилася з ним у вічності сама, приєднавшись до безсмертного Оскара в його могилі. Хоча, певно, цей янгол-охоронець і справді був сірим та буденним на тлі невгамовного Бозі.

Ага, і повертаючись до теми поста: всю виставу я думала про те, як же добре в театрі без Станіславського :) Тобто я нічого не маю проти його системи, просто раптом зрозуміла, як втомилася від цього багатошарового, оргіастично-групового співпереживання: актори співпереживають персонажам, ми співпереживаємо акторам, панує повний катарсис і багато шмарклів. І як же приємно, коли тобі зі сцени не тиснуть на органи цього самого катарсису, а подразнюють інтелектуальні та естетичні залози, залишаючи на твій власний розсуд, де співпереживати, а де ні. Все згадувався (може, й не до речі) "епічний театр" Бертольда Брехта, і радувала мистецький смак елегантна відстороненість всіх від всього.

Втім, для співпереживання місце таки знайшлося. Просто його джерелом було не зовсім те, що відбувалося на сцені. Більше того, необізнаний глядач співпереживати просто не міг - не знав би, чому і кому. Але той, кому відомо, що за нестерпний мудак був цей Бозі, отримав для катарсису все необхідне. Як от я, наприклад. Примудрилася навіть просльозитися :) Цікаво, як часто люди плачуть на виставах Віктюка?..

Надзвичайно, просто божественно з’їздили до Києва :)

Для мене вся поїздка була позначена гострою, майже фізичною, майже сексуальною насолодою. Залита весняним сонцем, запашна дорога крізь ліси-поля-міста-і-села збудила поснулу було за зиму пристрасть до пригод, таємниць, несподіванок та хитросплетінь долі. Після такої казкової, наркотично-нереальної дороги навіть темний і трохи похмурий клуб "Чеширський кіт" здався нічого. Власне читання пережилося як еротичний сон, читання п’яної та ніжної сістри - як еротична наркотична візія. Сістра, ти була зваблива та прекрасна! Я тобою пишаюся :)

Відкрився також для мене чудовий Гриша Семенчук, неясно чому недооцінений раніше як поет.

Зворотня дорога пройшла під знаком української пісенної спадщини; співалося все, від попсового "Ой, чий то кінь стоїть" і до невідомих нікому, окрім Льоні, божевільно прекрасних козацьких дум. Характерницький, прадавній і гіпнотичний Льонін спів, приглушено-інтимний дует подружжя Константінових, темне й затишне черево автобусу, темна й таємнича дорога за вікном. Міфи та магія в дії :)

Всім страшенно дякую за все пережите і сподіваюся, що не востаннє :)

Дорогі київські френди, буду в стольному граді разом з Вертепом от з цього приводу. Приходьте всі, хто має можливість і бажання. Буду рада вас бачити і для вас читати :)

Змушена приєднатися до загальної істерії :) Відвідали "Мишей Бляхєра" в складі: я, коханий Петровський і дорога Рибіцька. Одноголосно всім авторитетним товариством поставили закладу зачот і винесли респект.

Назва, як було помічено ще до візиту, креативна, і, як усе креативне, провокує до подальшого креативу. В уяві коханого Петровського "Миші Бляхєра" швидко стали "Мишами Захєра", набувши кондитерсько-первертних конотацій. А завдяки оцьому посту в журналі Нюсі Кенгуревич заклад було вирішено перейменувати в "Мишей Кенгуревич" та переселити до нього Нюсіну колекцію мишей.

Атмосфера змушує всіх клієнтів почуватися богемними, талановитими, надзвичайними і ваще. Абажурчики над столами створюють неймовірний комфорт і затишок, а також грайливо нагадують про Америку пер.пол.XXст. та мафіозні синдикати. Офіціянти натхненно пурхають і щиро посміхаються навіть із очманілими від метушні очима. Зворушливі книжечки, зворушливі статуетки, зворушливі дєвочкі й мальчікі в білих ковпаках, які жваво гасають за склом по заллятій веселим світлом кухні. Годують смачно. Нас, зрештою, влаштували навіть ціни, хоча студентам, визнаю, може бути дещо накладно. Але миші потребують жертв :)

Одним словом, дай Боже мишам не повторити долю Датського князівства :)))))) Бо в місті нарешті з’явилася кав’ярня моєї мрії.

Виринаю з позамережевих просторів, щоб попередити дорогих френдів: якісна кухонна витяжка - ЗЛО!!! Вперше ми це зрозуміли на Новий Рік (витяжка тоді тільки-тільки з’явилася): те, що майбутній суперпікантний рис давно горить, я зрозуміла тільки з того, що з каструлі перестала йти пара :)))))) Сьогодні я успішно проробила те саме з квасолею: якби я не підійшла до пічки й не учуяла далекий, легкий аромат шмаленого, то згоріла б нах і каструля :))))))))))) Одним словом, розсіяним творчим особистостям (чи то пак просто розпиздяям) типу мене потужні витяжки в кухні протипоказані. Майте на увазі.

Всьо очінь плоха:
1. Йобані кабельники змінили контент та відібрали! в мене! мої! улюблені! TV1000 i Cartoon Network!!!! Смерть кабельному! Най живуть супутники!
2. "Кораліна в країні кошмарів" піде в прокат не з 5 лютого, як в усьому світі (і як донедавна - в моїй наївній уяві), а з 30 квітня, і то не факт.

Нє, взагалі-то життя чудове, просто це я зайшла скопіювати кілька віршиків, згадала, шо в мене є ЖЖ, дуже здивувалася й вирішила вам одразу поскаржитися на життя :) Шоб два раза нє вставать, як радить народна творчість :)

А в якості гонорару за віртуальний сеанс колективного психоаналізу пропоную отаку прєлєсць, яку видобув для мене коханий Петровський. В мене цілий вечір серце радується-радується - не нарадується :)))

Ну що. По-перше, це був перший переглянутий мною фільм братів Коенів, якщо не рахувати маленького етюду в "Париж, я люблю тебе". Тепер я точно подивлюся хоч щось іще.

Чудова картина, іронічна, смішна й гостра. Втім, найбільше збивають з ніг акторські роботи, точніше, те неподобство, яке брати Коени вчинили зі звичними амплуа відомих, шанованих монстрів світового кіно. Розмазня-алкоголік Малкович, параноїк-ловелас Клуні та життєрадісний придурок-бодибілдер Пітт - набір, який змушує тебе протягом усього фільму водночас і нестримно потішатися, і доземно вклонятися (словом, під кінець перегляду болить і живіт, і поперек :)). Можливо, Тільда Свінтон не здається аж такою несподіваною в ролі стервозної та деспотичної дружини (і не дивно, з її-то нордичною мармизою та супермегавузькими губами), але, скажімо, той, хто бачив її в "Молодому Адамі", отримає глибоченну інтелектуальну та естетичну насолоду, порівнюючи блискучу роботу акторки в двох ДІАМЕТРАЛЬНО протилежних ролях.

Ну, і як же нам без спойлера: розкішна розв’язка в стилі Гамлета на новий лад. Це я про те, шо "вобщєм, всє умєрлі" :) Але як умєрлі! Обов’язково подивіться самі :)

На днях ми з коханим Петровським подивилися цю божевільну картину. По телеку. З ґлузду з’їхати, які щелеподробильні горішки наважується підсувати глядачеві телеканал "TV1000" :)

Отож, "Дитячі ігри" (за французькою версією) або "Кохай мене, якщо наважишся" (за інтернаціональною версією). І той, і інший титл, як не дивно, чудово відповідає істині. Кошмарно-смішна і божевільно-прекрасна історія двох дітей, які так ніколи і не припинили грати в дитячу гру "слабО чи не слабО". Така знайома і звичайна історія двох дорослих, яким було слабО тільки одне - просто кохати.

З перших же кадрів фільм підкупає нечуваною річчю - бездоганною грою акторів-дітей. Тибальт... ні, я не стану навіть здогадуватися, як це читається, краще отак: Thibault Verhaeghe в ролі Жюльєна та Жозефіна Лебас-Жолі (хочеться тільки вірити, що я правильно транслітерувала цю Joséphine Lebas-Joly) в ролі Софі вражають наповал. В щирості їхньої гри немає жодного сумніву, це два малолітніх безпринципних та нонконформних покидька, які причаровують вас одразу. Їхні дорослі відповідники (Guillaume Canet і Marion Cotillard, і ну її нах, цю транслітерацію з французької!) добре підібрані з точки зору зовнішньої схожості й в цілому не програють своїм молодшим партнерам з точки зору акторської майстерності.

Режисер, він же сценарист, також заслуговує на всіляку хвалу. Несподівані повороти сюжету, безжальна вигадливість, певна кількість візуальних красот, високий темп оповіді, який не дає вам видихнути, хоч і не заганяє до піни у рота. Словом, всебічно гарний і вартий перегляду фільм, за винятком одного але.

Але щоб отримати від нього насолоду, треба бути сміливим та мати трохи цинічний гумор. Знаєте, є таке вельми неполіткоректне висловлювання про покер: покер - це преферанс для недоумків. Так от, після перегляду цієї стрічки мені спало на думку менш образливе, але все ж не надто політкоректне твердження: "Jeux d'enfants" - це "Амелі" для повнокровних. Для тих, хто вміє і не боїться жити. Тільки вони зможуть зрозуміти, що за сила штовхала цих безстрашних і - ніде правди діти - самотніх та нещасних молодих людей на всі ті безумства, насолодитися спогляданням яких ви можете, переглянувши цей фільм. Дуже вам раджу цю перевірку на справжність.

Ознайомилася з прозою Катерини Бабкіної, яка на Форумі видавців справила на мене чимале враження в якості режисера, організатора і просто творця ("Криэйтора, Вава, криэйтора"...)

З певних причин не чекала побачити в цих текстах нічого особливого. Побачила зовсім не те, чого чекала. Несподівано наштовхнулася на вишукану, наче соус із п’ятдесяти двох інгредієнтів, еротичність, в хорошому сенсі не-жіночу, не-жіночу в своїй споглядальності, в увазі до Іншого незалежно від уваги Іншого до Тебе, в увазі до Себе незалежно від того самого (вибачайте вже мені ці нав’язливі симонобовуаризми). В’язка проза, суміш тріпу, кошмару та еротичного сну, в’язка, наче патока, або сперма після довгого утримання, або кров через певний час після смерті. Трохи проскакує крізь неї суто жіночої манірності, але весь текст так щільно затканий легкою, майже непомітною іронією, і трохи більш помітною сталевою невблаганністю, що манірність ця без зусиль сходить за мішуру на карнавальній масці, покликану продовжити нестерпні муки впізнавання.

У мене все. Сказане актуально щодо збірки "Лілу після тебе". Нічого іншого з Бабкіної поки не читала і, на жаль, навіть не в курсі, чи існує.