Найчастіше, коли люди помирають, відчуваєш печаль. Навіть якщо ти їх не знав. Особливий різновид печалі відчуваєш до тих, кого знав тільки крізь їхні тексти: мені, наприклад, і досі якось моторошно і дивно від того факту, що я маю в домашній бібліотеці ВСІ роботи Соломії Павличко, і ніколи вже не шукатиму за новою.

Але є люди, які помирають правильно. Є люди, які помирають так, що від повідомлення про їхню смерть на вуста набігає мрійлива посмішка, а серце сповнюється надією і бажанням жити. Щоб померти так, як Клод Леві-Строс: проживши століття і проживши його дуже змістовно. Їй-Богу, я би не бажала собі іншої участі.

"Аня Грекова говорит, что ведет тренинги для журналистов, пишущих о ВИЧ, и в украинской прессе почти не пишут «ВИЧ-инфицированный», только «ВИЧ-позитивный», «человек с открытым статусом». Она говорит, что однажды долго разговаривала с представителями каких-то структур о толерантности, о лицемерии, о том, как бороться с вот этой невыносимой снисходительной интонацией по отношению к ВИЧ-позитивным – а потом спускается по лестнице и слышит, что эти люди курят и говорят между собой негромко: «Как же их все-таки жалко, особенно эту девочку кудрявенькую».

Я поднимаюсь в номер и думаю об этом полночи: эти красивые женщины жизнь кладут на то, чтобы донести до людей «мы равны, мы полноценны, мы ничем от вас не отличаемся» - чтобы те, кто кивает им из первого ряда, пошли в перерыве в курилку и там качали головами – «такая молодая, бедная, бедная девочка».
В целом, и это тоже результат; большинство людей просто кидалось бы врассыпную, едва заслышав слово «ВИЧ»; но все-таки гадко." (звідси)

Я прочитала ці слова і міцно замислилася про дивні видозміни слів і понять. Наприклад, слів "толерантність" і "лицемірство" конкретно в цьому тексті.

Ні, про проблему ВІЛ/СНІДу говорити непросто: що не скажи, може прозвучати цинічно, коли сам ти з цим не живеш і через цю стигму не пройшов. Але я все-таки спробую.

Звісно, кожен, хто переживав серйозну хворобу, втрату близьких або ще щось, що викликає в оточуючих співчуття, знає, як неприємно, коли при твоїй появі раптом змовкають розмови, на обличчях з'являються траурні вирази, в очах зринає перманентний страх сказати чи зробити щось не те. Людське співчуття тоді автоматично перетворюється на стигму, виштовхує свій об'єкт за межі спільноти "нормальних", спричиняє відчуження. Та, як на мене, це проблема не самого співчуття, а способів його вираження. Як на мене, нема нічого поганого в тому, що комусь шкода ВІЛ-позитивних людей. Власне, з цим не можна нічого зробити, ВІЛ-негативним все одно буде їх шкода, це нормальний, здоровий, егоїстичний механізм людської емпатії: я хочу, щоб зі мною таке трапилося? - ні, я не хочу! - значить, мені шкода. Шкода діабетиків, шкода безногих інвалідів, шкода сусідку, яку покинув чоловік, шкода друзів, у яких захворіла дитина. Нам шкода всіх, з ким трапилося щось, чого боїмося ми самі. Як би ми не виражали своє співчуття, в його корені, в серці його лежить саме це. І якщо роздивитися проблему відсторонено, то лицемірство - це якраз вдавати, ніби не шкода. Це кричати, що ВІЛ-позитивні "ничем от нас не отличаются". Тому що кожен розуміє - відрізняються, звісно.

Більше того: не тільки ВІЛ-позитивні люди відрізняються від інших. Ми всі, всі до одного відрізняємося від інших. Причому якими б невинними не були наші відмінності, завжди знайдеться хтось, кому нас за них шкода. Коли в мене в дитинстві виявили астигматизм і повідомили батькам, що мені все життя доведеться носити окуляри, якщо я не хочу втратити зір, мама плакала кілька днів. Їй, людині з буквально орлиними очима, було страшно подумати, що її дитина не може нормально бачити світ без кумедної приспособи на носі. Я виросла в окулярах - і досі не розумію, в чому трагедія?..

Люди з ВІЛ відрізняються від інших - вони не можуть, скажімо, займатися сексом без презерватива, і змушені щоденно пити ліки. Діабетики відрізняються від інших - вони не можуть їсти солодкого і регулярно роблять ін'єкції. Ліворукі відрізняються від праворуких - вони не вміють писати правою рукою. А праворукі не вміють писати лівою. Хтось не вміє малювати - а хтось тільки цим і живе. Хтось не вміє співати - а хтось би завісився, якби втратив голос. І всім всіх шкода - бо шкода себе. Так працює спільнота людей, на цьому вона тримається: на вмінні поставити себе на місце іншого.

От тільки до цього вміння треба ще одне, якого в нас, як правило, бракує: вміння прийняти той факт, що інший - це не ти. І іншому з собою, можливо, нормально. Нормально без музичного слуху. Нормально з окулярами на носі. Нормально з ВІЛ. А для цього необхідно, щоб і сам інший приймав себе таким, як він є, не боявся своєї відмінності від інших. Своїх окулярів, свого діабету, своєї ВІЛ-позитивності. Страх того, що тебе пожаліють, походить, як на мене, від неготовності вповні прийняти і осмислити свою ситуацію, від дитячого бажання вдавати, ніби нічого не сталося, нічого не змінилося, ти такий, як всі, ти нормальний.

Бо отут, як на мене, і лежить корінь проблеми: всі, включно з ВІЛ-позитивними, знають, що відрізнятися погано. В нашому ксенофобському суспільстві той, хто відрізняється, не інший, а гірший. Нам невідоме поняття "інакшості", ми найчастіше оперуємо категоріями "нормальності-ненормальності". Всі хочуть належати до перших і бояться належати до других. І толерантність, про яку згадує в своїй статті Полозкова, це не лицемірне вдавання, ніби всі люди однакові, а вміння толерувати відмінності. А як же їх толерувати, якщо тебе закликають їх не бачити?..

Є ще інша, набагато важча розмова про стигму, про міфи довкола ВІЛ/СНІДу, про ставлення до ВІЛ-позитивних як до прокажених, - але це трохи інша історія. Все це потребує терплячої боротьби, роз'яснень, просвітницької роботи, - і може бути подолано копіткою працею. А от боротьба проти людського співчуття - безсмислена і безплідна. Краще боротися за вміння виражати співчуття так, щоб об'єкту цього прекрасного, взагалі-то, почуття не було боляче.

"Я пам'ятаю вікно на фермі в Північному Уельсі, з білованим кам'яним підвіконням, досить широким як на те, щоб я, шестирічний, міг сидіти там боком, підібравши коліна до підборіддя. З цього оглядового пункту було видно яблуневий сад за будинком. Сад здавався мені величезним в ті часи, хоча тепер я пригадую, що там було якнайбільше дерев двадцять."

Прочитавши ці перші три речення роману, я замислююся і думаю, що це єдине, за чим я сумую в тій міфічній Країні Дитинства. Мене не тягне туди за безтурботністю, безвідповідальністю, іграми і байдикуванням, як багатьох. Великість (велич?) світу - це єдине, чого мені дедалі частіше не вистачає тут, у світі дорослих. Речі тоді були водночас або ближчими (бо до них не треба було нахилятися), або більшими (бо на них треба було задирати голову). Часом зараз я дивлюся на щось - на тріщину в фарбі, на морозний візерунок на склі, на квітку чи листочок - і раптом згадую, що в дитинстві все воно було ближчим, все розглядалося впритул, все було видно краще. Ніби і зараз ніщо не заважає мені уткнутися в тріщинку на стінці носом, але вона втратила співмірність зі мною, стала частиною іншого, мікроскопічного, а не великого світу. І мені думається, що дорослі люди вирушають у мандри непрохідними лісами, горами, Великим Каньоном чи Тихим океаном саме для того, щоб повернути собі оце відчуття великості світу, щоб відчути себе маленьким спостерігачем, а не центром Всесвіту, яким з віком стає кожен із нас. От тільки ця подорож за слабкістю майже завжди обертається доведенням власної сили (я можу задертися на Еверест! я можу перепливти Ла-Манш!), замість спостереження таки виходить боротьба, бо так важко вистрибнути з колії, бо тільки в дитинстві ми були слабкими і нам було до цього байдуже. Ми були слабкими - і нам було з цим нормально. Ми і тепер слабкі - але це чомусь весь час не влаштовує...

... на честь купівлі отакої краси:

Ну що я вам скажу,  дорогі друзі... В середині жовтня накупатися в Чорному морі, висохнути без рушника, стоячи під лагідним сонцем на теплому (а не розпеченому, як чортова пательня) піску, а потім пришмалити носа, неспішно обідаючи на відкритій терасі в кав'ярні з виглядом на майже порожній пляж - це підозріло нагадує рай на Землі. І навіть нежить та хворе горло, яке я привезла з собою назад у Дніпро, не здаються завеликою платою за таке блаженство :)

(перепост-переклад напрочуд наочної таблички, побаченої в bndr_ndrj)

Данную таблицу привожу в переводе на русский, чтобы мои многочисленные френды из России тоже имели возможность ознакомиться с небезынтересными фактами (приведенные данные отражают положение дел в 2008-2009 учебных годах).

Украина Российская Федерация Официальное кол-во русских в Украине 8 334 141 Официальное кол-во украинцев в РФ 2 942 961 Дошкольные учебные заведения с русским языком воспитания 983 Дошкольные учебные заведения с украинским языком воспитания 0 в них детей 164 027 в них детей 0 Общеобразовательные учебные заведения с русским языком обучения 1 199 Общеобразовательные учебные заведения с украинским языком обучения 0 Общеобразовательные учебные заведения с украинским и русским языками обучения 1 755 Общеобразовательные учебные заведения с украинским и русским языками обучения 0 Всего обучается на русском языке учеников общеобразовательных учебных заведений 779 423 Всего обучается на украинском языке учеников общеобразовательных учебных заведений 0 Изучают русский язык как предмет (учеников) 1 292 518 Изучают украинский язык как предмет (учеников) 205 Изучают русский язык факультативно или в кружках (учеников) 165 544 Изучают украинский язык факультативно или в кружках (учеников) 100 Профессионально-технические учебные заведения с русским языком обучения 35 Профессионально-технические учебные заведения с украинским языком обучения 0 Профессионально-технические учебные заведения с украинским и русским языками обучения 113 Профессионально-технические учебные заведения с украинским и русским языками обучения 0 Всего обучается на русском языке учеников профессионально-технических учебных заведений 51 685 Всего обучается на украинском языке учеников профессионально-технических учебных заведений 0 Всего обучается на русском языке студентов высших учебных заведений І-ІІ уровней аккредитации 59 656 Всего обучается на украинском языке студентов высших учебных заведений І-ІІ уровней аккредитации 0 Всего обучается на русском языке студентов высших учебных заведений ІІІ-IV уровней аккредитации 395 186 Всего обучается на украинском языке студентов высших учебных заведений ІІІ-IV уровней аккредитации 0 Напечатано учебников на русском языке за счет государственного бюджета Украины (экземпляров) 1 555 500 Напечатано учебников на украинском языке за счет государственного бюджета РФ (экземпляров) 0 стоимостью (грн.) 18 616 200 Стоимостью 0 Напечатано украинско-русских терминологических словарей за счет государственного бюджета Украины (экземпляров) 125 000 Напечатано украинско-русских терминологических словарей за счет государственного бюджета Украины (экземпляров) 0 стоимостью (грн.) 1 500 000 Стоимостью 0 Израсходовано средств из бюджетов всех уровней Украины на содержание учебных заведений с русским языком обучения (грн.) 3 195 634 300 Израсходовано средств из бюджетов всех уровней РФ на содержание учебных заведений с украинским языком обучения 0

Якось останнім часом часто вспливає в моїх жж-контактах тема чайлд-фрі. Хто це такі, я знаю, цитати з окремих психічно неврівноважених довбойобів мала задоволення читати в багатьох обурених френдів, але особисто зі змістом спільноти ru_childfree знайома не була. Вирішила познайомитися, щоб мати власну думку.

Я би про це і не писала, якби моє побіжне знайомство не змусило мене повернутися до одного свого нещодавного міркування про падіння народжуваності в європейському світі. Мені подумалося таке: раніше в людини був мотив - вона народжувала собі власність. Для селянина або ремісника це були безкоштовні робочі руки, для людей з вищих верств - продовжувач справи, втілювач батьківських амбіцій, проґавлених у їхньому власному житті і т.д. Народження дітей було банальним вкладанням капіталу. На сьогоднішньому етапі будь-яка цивілізована людина твердо знає, що дитина - це особистість, з якою треба рахуватися з перших днів життя, що вона йтиме своїм шляхом, а ти можеш їй в цьому лише допомагати тощо. Що дитина - це не продовження тебе і не твій другий шанс прожити життя наново. Це інша, окрема від тебе людина. І не виключено, що в багатьох виникає логічне запитання: а для чого мені ще одна окрема від мене людина, з якою треба рахуватися, будувати стосунки, якось підлаштовуватися, йти на компроміси? Невже мені для цього мало батьків, колег, сексуальних партнерів, друзів - людей, з якими мене волею-неволею звело життя? Навіщо мені з власної ініціативи додавати до цього списку ще когось?

Що саме здалося мені підтвердженням таких думок? Одна дивна річ. ЧФ - люди, які дітей не хочуть і в більшості випадків не люблять. Ну, є певна кількість психопатів, які малюків просто люто ненавидять, але цю патологічну крайність до розгляду зараз не берем. І що ж я бачу, читаючи перші-ліпші пости?

"Летал тут давеча в Новую Зеландию - через Гонконг, два перелета по 11 часов туда, столько же обратно, всего четыре. На КАЖДОМ из этих рейсов в самолете присутствовало минимум два ребенка не более двух лет от роду. Все знают, на что эти чуда способны в плане выражения своего недовольства в децибелах. Так же вроде понятно, что для такого возраста 11 часов на одном месте, в темноте (свет там на 2/3 пути отключают) пусть и на руках у матери - мягко говоря тяжелая для психики ситуация."

"...свекровь мне рассказывала, что когда она ездила в гости к сыну с семьёй, к ней где-то в полдень подошла самая мелкая их дочь (тогда 3 года) и сказала, что она "terribly hungry" (ужасно голодная). Свекровь её спрашивает, что та ела на завтрак. Она говорит, что ничего, мама ей ничего не давала. Свекровь спрашивает внучку, а где же была мама? - А она в игру на компьютере играла. Млин, это только-только продрав глаза, уже вся в трудах, аки пчела, за компом пыхтит, а 3-летний ребёнок голодным ходит. Мамашко потом сказало, что ребёнок мог сам себя обслужить. У меня просто слов нет! Ну вот зачем плодить аж 5 детей, если они тебе нафик не сдались, что ты даже покормить их не хочешь?"

"Что меня всегда удивляло в детнях, так это то, что они обращаются с ребенком как со своей собственностью. Да я не слишком перевариваю детей. Но если уж родили- то извольте считаться с ним, так как он самостоятельная личность. Ведь уже с момента рождения у нас у всех есть темперамент, характер..."

Треба сказати, що всі ці та інші міркування "дітозахисного", в принципі-то, характеру, постійно пересипаються мантрою "ні, я дітей взагалі не люблю" - ну, щоб ніхто нічого поганого не подумав :) Але при прочитанні дуже багатьох постів у мене склалося враження, що ці люди не люблять не так самих дітей, як їхніх нікчемних батьків. І дуже не хочуть в один прекрасний день стати такими ж нікчемами, які народили собі власність і не можуть з нею як слід впоратися.

От і проти волі подумалося мені, що педагоги, на відміну від педофілів...

Натрапила тут на слова російської письменниці Людмили Улицької: "Слова «толерантность» я избегаю, потому что это одно из тех понятий, которые меняются, варьируются и иногда дико опошляются. Слово «толерантность» сегодня также нельзя произносить, как слова «демократия» или «либерализм», - они покрылись некоторой корой".

Цікаво, що я особисто не уникаю жодного з цих слів, хоча вони і справді вкрилися корою доволі непрезентабельного вигляду та в дев’яти випадках з десяти викликають у співбесідника насмішку тієї чи іншої міри ядучості. Просто є, по-моєму, слова, уникати яких не можна, навіть якщо неуникання перетворюється на своєрідне мікромучеництво. От слово "любов", наприклад, вкрите такою корою - не корою, корищею! - заради якої словам "толерантність" або "лібералізм" треба кататися по язиках пересічних мовців іще не одне століття. І я знаю багатьох людей, які уникають цього слова, боючись кори, боючись змаститися об її смолисту поверхню. А боятися не можна. І уникати теж. Тільки мужнє використання спаплюжених слів у їхніх первинних, незамулених значеннях повертає їм їхню магію.

Дорогі колеги, поможіть, хто чим може! Якщо "бабка" - та, яку по-руськи "стрєкозою" звуть, - то крила які? Бабчині? Баб’ячі? Бабкуваті, бля? Мова йде не про крила конкретної бабки, а про схожі на крила бабки.

Обожнюю, просто обожнюю цього італійського негідника. Котрий Умберто Еко. Його публіцистика - це просто насолода якась нелюдська.

Як же нехитро і влучно пише він про "Страсті Христові" товариша Гібсона в статті "Руки геть від Мого Сина!" (через незнання італійської подаю мовою читаного перекладу):

...в гибсоновских "Страстях" от детсадовских мультфильмов есть только специфическое отношение к смерти и увечьям: точно как Тома и Джерри можно раскатывать асфальтоукладчиком, превращать в компакт-диски, скидывать с небоскребов, расколачивать на тысячу кусков, давить дверями, так и в "Страстях" льются гектолитры крови, явно подвозившейся на съемочную площадку цистернами; чтобы набрать ее столько, обзванивали вампиров со всей Трансильвании.

І трохи нижче:

Ненависть Гибсона к Назареянину, видимо, не имеет пределов, и бог знает какие детские травмы режиссер выместил на все более кровоточащем Спасителе. Видимо, консультанты не позволили ему подключить электроток к половым органам и вкатить Иисусу бензиновую клизму.

Цікаво (хоч і передбачувано): велика частина інтернет-читачів цього тексту, якщо вірити коментарю автора, гнівно обурилася, вирішивши, що він знущається не над художньою цінністю стрічки Гібсона, а над стражданнями біблійного Христа. Чим люди читають, хотілося б мені знати?