Любі, не побоюся цього слова, друзі! У мого ЖЖ починається нове ЖЖиття. Всі попередні пости перебралися під замок "тільки для друзів". Всі подальші, навпаки, будуть завжди публічними, оскільки особисті щоденникові записи я від сьогодні планую перенести на Фейсбук. В цьому ж блогові я буду час від часу писати більш розлогий і більш осмислений пост, щоб не втрачати форму і навички вимушеного писання :) Приємного вам читання. Сподіваюся :)

P.S. Коментарі дозволені тільки друзям. Якщо ви не серед моїх френдів, але дуже хочете щось мені сказати, пишіть в особисті повідомлення. Я обов’язково вам відповім.

Я не думав про цього хлопця , Джоуї, багато років, але сьогодні ввечері я бачу його як наяву. Це було декілька років тому. Я все ще був підлітком, він був приблизно мого віку, рік туди-сюди. Він був дуже приємним хлопцем, до речі, жвавим, смаглявим, і завжди сміявся. Деякий час він був мені найкращим другом. Пізніше думка про те, що така людина могла бути для мене найкращим другом, здавалася доказом моєї страшної зіпсутості. Тож я забув його. Але сьогодні ввечері я бачу його дуже ясно.

Це було влітку, до школи ми не ходили. Його батьки поїхали кудись на вихідні, тож я проводив вікенд у нього вдома, біля Коні-Айленда, у Брукліні. На той час ми теж мешкали в Брукліні, але в кращому місці, ніж Джоуї. Думаю, ми вилежувалися на пляжі, трохи плавали, витріщалися на майже оголених дівчат, які проходили повз, свистіли їм услід та іржали. Певен, якби котрась із дівчат, яким ми свистіли того дня, хоч якось відреагувала на нашу увагу, океанських глибин було б замало, щоб сховати наш сором та страх. Але дівчата, поза сумнівом, здогадувалися про це, може, з того, як ми свистіли, й ігнорували нас цілковито. Коли сонце почало сідати, ми пішли дощатим настилом до його будинку, натягнувши штани просто на мокрі плавки.

Думаю, все це почалося в душі. Я знаю, я щось відчув – коли ми вовтузилися в тісній, паркій кімнатці, шмагаючи одне одного мокрими рушниками, – щось таке, чого не відчував ще ніколи, що дивним і беззмістовним чином включало і його також. Пам’ятаю, мене охопило тяжке небажання вдягатися: я пояснив це спекою. Але ми все-таки вдяглися, принаймні трохи, і їли всілякі холодні штуки з холодильника, і пили багато пива. Певно, ми пішли в кіно. Не можу вигадати ніякої іншої причини того, що ми таки вийшли з дому, але пам’ятаю, як ми йшли темними, розпеченими бруклінськими вулицями, жар струмував від бруківки та відбивався від будинків з такою силою, що міг би вбити людину, а всі дорослі світу, здавалося, сиділи розкуйовджені на ґанках і розмовляли вискливими голосами, і всі діти світу гралися на хідниках, чи в канавах водостоків, чи висіли на пожежних сходах, а я тримав руку у Джоуї на плечі. Думаю, я дуже пишався, що голова його ледве сягає мого вуха. Ми йшли собі, Джоуї відпускав брутальні дотепи, і ми сміялися. Так дивно згадувати, вперше за стільки років, як добре було мені тієї ночі, як захоплював мене Джоуї.

Коли ми поверталися цими вулицями, вони були вже тихі; ми були тихі теж. Дуже тихі були ми й у квартирі, сонно роздяглися в спальні у Джоуї та вклалися до ліжка. Я заснув – доволі надовго, я думаю. Але прокинувся – щоб побачити, що в кімнаті горить світло, а Джоуї обстежує подушку з величезною, просто-таки лютою прискіпливістю.
– Що сталося?
– Здається, мене вкусила блощиця.
– От нехлюй. У тебе що, живуть блощиці?
– Одна мене, здається, вкусила.
– Тебе раніше блощиці кусали?
– Ні.
– От і добре, спи собі. Тобі наснилося.
Він подивився на мене, ледь відкривши рота, широко розчахнувши свої чорні очі. Здавалося, ніби він щойно виявив, що я великий експерт із блощиць. Я засміявся та обхопив його за голову, як робив і раніше бозна-скільки разів, коли ми дуріли чи він мене чимось діставав. Але цього разу, коли я торкнувся його, щось сталося в мені і в ньому, від чого дотик цей став не схожий на жоден інший, відомий нам до того. Він не пручався, як звичайно, а так і лежав, як я притис його, на моїх грудях. Я помітив, що серце моє б’ється якось дивно, і що Джоуї тремтить, пригорнувшись до мене, і що світло в кімнаті занадто пекуче та яскраве. Я поворушився і хотів якось пожартувати, але Джоуї щось промурмотів, і я нахилився, щоб почути його. Він підняв голову саме тоді, як я прихилив свою, і ми поцілувалися, буцімто випадково. І в цю мить, вперше в житті, я по-справжньому усвідомив тіло іншої людини, запах іншої людини. Ми обіймали одне одного. Це було ніби тримати в руці рідкісну, знесилену, майже приречену пташку, яку мені пощастило знайти. Я був страшенно зляканий; певен, він був наляканий теж, і ми закрили очі. З того, що я згадую це так ясно, так болісно сьогодні ввечері, мені зрозуміло, що насправді я не забував всього цього ані на мить. Я і зараз відчуваю в собі легкий, моторошний відрух того, що так запаморочливо кипіло в мені тоді: всеохопного спраглого жару, дрожу й такої болючої ніжності, що здавалося, мені ось-ось вибухне серце. Але з цього неймовірного, незносного болю родилася втіха; ми подарували одне одному втіху тієї ночі. Тоді здавалося, що цілого життя не вистачить мені, щоб долюбити Джоуї до останку.

"Так оні же самі випускают і водку, і тютюн," - каже він, багатозначно тицяючи пальцем вгору, в стелю свого маленького магазинчика, в чотири поверхи однокімнатних хрущівок над ним, в дах, і вже потім - в небеса, де, видно, і живуть містичні вони. Які все випускають: водку, тютюн, банкноти, виборчі бюлетені, ток-шоу, телесеріали, Конституцію, Біблію... "Випускають, а потім наказують, шоб не курили". Йому років 45, він миршавий і втомлений, він продавець у маленькому бідному магазинчику, і ми розмовляємо про підвищення акцизів.

Мене глибоко вражає урочистість цього піднятого пальця, суворість, із якою цей палець нагадує мені про те, що хтось там є, вгорі; мені, людині, яка весь час розсіяно забуває, що в світі існує гора і низ, чорне й біле, моно і стерео, гомо і гетеро... Людині, якій набагато ближче теплий, сонний, не прорізаний вертикаллю хаос. Але ось вона, вертикаль піднятої руки, увінчаної вказівним пальцем, і ця вертикаль нагадує мені не тільки про те, що існує гора і низ. Вона повідомляє, що ми з ним тут, внизу, удвох: він, втомлений, миршавий та недорікуватий, і я, з моєю вищою освітою, гарною англійською та письменницькими амбіціями. Ми з ним тут, внизу, удвох. А вони там, вгорі. У невідомій кількості.

Кожного року, 23 лютого... Ні, я певна, що кожного року 23 лютого хтось іде з друзями до лазні. Але я не про це. Кожного року, 23 лютого, українські користувачі соціальних мереж та дописувачі форумів неодмінно розпалюють суперечки щодо цього неоднозначного свята.

Така суперечка розігралася сьогодні під привітальним дописом Лариси Денисенко у її Фейсбуці - попри те, що Лариса одразу обмовилася, що вітає тільки тих чоловіків, які вважають цей день святом. Звісно, основне невдоволення коментаторів викликало його радянське коріння та сумніви у тому, яку Вітчизну захищали захисники, яким присвячений цей день. Але мою увагу привернули зовсім не історико-політичні аспекти.

Одна із коментаторок пише: "Україні потрібен символ Захисника Вітчизни, бо інакше як виховувати синів?" Інша дорікає надто палким учасникам дискусії: "Чоловіки, ви поводитесь, як агресори..." І от це той парадокс ґендерних стереотипів, осягнути який у мене не вистачає інтелектуальних сил. Жінки (часто одні й ті самі) вважають, що синів треба виховувати Воїнами, а потім все життя дорікають чоловікам агресивністю. А яким, на їхню думку, має бути Воїн? Білим і пухнастим? Чуйним? Людинолюбним? "Солдат", який "ребенка не обидит", існує лише в пропаганді. Воїн - завжди агресор, навіть якщо в конкретній війні захищає свою Вітчизну. Так само любительки "справжніх чоловіків" бідкаються, що перевелися лицарі та завойовники, й водночас пилять свої "сильні половини" за брак емпатії та співчуття. А як вони уявляли собі Воїна з розвиненою емпатією? Що йому робити з цією емпатією серед крові, болі та смерті? Дезертирувати або звихнутися, хіба така альтернатива.

Я вже мовчу про те, що виховувати синів на позитивній моделі Захисника Вітчизни, - це кричуще анахронічна позиція. Війна XXI століття давно не передбачає подвигу та героїзму - хоча державні машини, поза всяким сумнівом, продовжують маніпулювати своїми громадянами за допомогою цих міфів. Війна XXI століття - це бізнес-акція, до якої вдаються, коли інші заходи вичерпані або заздалегідь неефективні. За ідею нині ведуться хіба громадянські війни, в яких обидві сторони захищають ту саму Вітчизну - одне від одного.

Я невелика прихильниця радянської святкової спадщини, але свято 23 лютого викликає у мене відразу в першу чергу навіть не своїм історичним корінням. Воно відштовхує мене тим, що продовжує насаджувати пафос мілітаризованої маскулінності, варварськи недоречний в інформаційну добу. В наш час, коли все засновано на вдалій самопрезентації та розвинених стосунках з іншими, хлопчики, виховані Воїнами (читай: скупими на емоції людьми, які вважають чоловічним вирішувати конфлікти силою), заздалегідь опиняються в положенні лузерів перед пластичнішими, уважнішими до чужих почуттів, спроможними на компроміси однолітками. Якби у мене був син, я би не хотіла, щоб своєю основною, ідеальною функцією він вважав Захист Вітчизни. Краще хай горить ідеалістичною мрією зробити світ ліпшим. За допомогою добра і любові.

Стаття Світлани Пиркало "Офф-сайд для жінок" не здалася мені надто доречною: навряд чи багатьох читачів "Української правди" може зацікавити сексистський скандал в англійському футболі. Що їм до того, що двоє коментаторів поглузували з жінки-рефері - більшість відвідувачів сайту, певна, навіть не підозрюють, що жінки-рефері взагалі існують у природі.

А от коментарі під статтею провокують до роздумів. Один розумник пише: "Мені шкода наших молодих дівчат, які підхоплюють чужу, штучно створену ідею фемінізму, навіть не розібравшись достеменно, хто і навіщо за нею стоїть." Інші коментатори висловилися приблизно в тому ж обуреному дусі. Ніхто не сказав ні слова про те, чи справді, на їхню думку, жінка неспроможна збагнути усю складність офф-сайду: чарівне слово "фемінізм" в передостанньому абзаці вимило будь-які думки про футбол із їхніх голів.

Мені ж подумалося ось що. Я певна, що кожен із коментаторів на низку простих запитань - чи варто заборонити жінкам брати участь у виборах? чи варто заборонити жінкам отримувати вищу освіту? чи варто заборонити жінкам спадкувати майно? тощо - навіть відповідати не стане, а просто покрутить пальцем біля скроні. Всі вони звикли бачити жінок в університетах і лікарнях, на виборчих дільницях та в державних установах. Думаю, світ, в якому жінки сидять вдома чи працюють виключно покоївками та економками, цим людям, швидше за все народженим в другій половині двадцятого сторіччя, здався би дивним і не дуже комфортним. Але жоден із них не усвідомлює, що цей звичний світ є дітищем того самого ненависного, зло осміюваного ними фемінізму. Певна, що автор цитованого коментаря вважатиме за належне, коли його дружині нададуть декретну відпустку зі збереженням робочого місця. Але навряд він розуміє, що і це - лукаві підступи богопротивних феміністок. Та що там: навряд чи пересічний побутовий антифемініст усвідомлює бодай те, що право переспати з коханою дівчиною до шлюбу (можливо, навіть того шлюбу і на думці не маючи!), замість того, щоб, перепрошую, обдрочитися до кривавих мозолів, опосередковано подарували йому чоловіконенависниці-феміністки. Сумніваюся, що багато українських хлопів готові відмовитися від цього наслідку "штучно створеної ідеї".

Мене щиро дивує, яка кількість людей не вміє встановлювати очевидні причинно-наслідкові зв’язки. І яка кількість людей вважає, що "достеменно розібралися" в тому, про що і дзвін-то чули нечітко та один раз.

Як часто ви говорите слово «хочу»? А, не приведи Господи, з часткою «не»? Давай зустрінемося – сьогодні не хочу. Скільки разів у житті ви так відповідали? Замість: вибач, страшна запара на роботі. Замість: вибач, вже домовився про іншу зустріч. Замість усіх цих нескінченних «вибач» і «я би радий, але…»

Більшість людей, яких я знаю, регулярно заміняють слово «хочу» словом «треба», а слова «не хочу» – словами «не можу». В світі, наскрізь просотаному бажаннями (та небажаннями) ми чомусь постійно живемо у вимірах потреб і можливостей. Треба купити зимові черевики. В тебе немає черевиків? Є, але треба ще червоні. Я не можу зараз розмовляти. Ти зайнята? Ні, в мене немає настрою. Але я не скажу тобі, що немає настрою. Я скажу тисячу недоправд, напівправд та брехень, щоб не сказати цього непристойного «не хочу».

Ми з дитинства знаємо, що хотіти погано. А не хотіти – ще гірше. Маєш хотіти їхати до бабусі в гості, хоча вона насильно годує тебе манною кашею та неприємно пахне. Що значить – ти не хочеш?!! Це ж твоя бабуся! Не хотіти нам заборонено з самого малку, так само, як ненавидіти, бити молодшого братика та злитися на маму. Посміхайтеся, вас нескінченно знімають прихованою камерою.

Світ був би скажено простий, якби слова «треба» і «можу» сиділи на своїх маленьких лавах запасних і не ганяли свого набридливого м’яча по чужому семантичному полю. Скільки сил за все життя витрачається на вигадування, чому ти чогось не можеш. Скільки сил витрачається на безплідне вираховування, чи не стоїть за чиїмось винуватим «не можу» невблаганне «не хочу». Скільки сил можна було б витратити на любов і довіру.

З Новим Роком та Різдвом Христовим!

Сьогодні, звісно, не п’ятниця, але я нарешті вийшла зі святкового загулу, тому дуже коротко...

Про красу

Є люди, про яких словами неможливо сказати ні слова. Можна хіба вмочувати пальці у фарби і малювати на полотні, в масштабі один до одного, повторюючи пучками вигини їхніх тіл, виліплюючи риси їхніх облич. Вдаючи, що це ти – той Бог, який їх створив. Катаючи на язику льодяник чужої слави.

Такі люди оселяються у внутрішньому зорі, наче у зворушливих прозорих кишеньках гаманця, де сентиментальні особи носять фотографії близьких. І звідти, з невблаганних скарбниць візуальної пам’яті, вони весь час нагадують, що письменник – це лише недохудожник. Немає жалюгіднішого словосполучення, ніж «художник слова», бо воно позначає ледацюгу, який не став роками нидіти над складною наукою досконалої імітації реальності. Ми муруємо довгі лабіринти складнопідрядних красивостей там, де вистачило б кількох мазків пензлем.

Звісно, можна згадати психологічну прозу. Інтелектуальний роман. Медитативну поезію. Екзистенціалізм. Потік свідомості. Але все це безсиле перед пекучим дагеротипом, відбитим на металевій пластині твого внутрішнього ока. Немає більшого щастя, ніж бачити. Немає більшого щастя, ніж навіки упіймати побачене.

Років півтора-два тому ми позбулися телебачення. І телевізора заодно. Це був не так протест проти телебачення самого по собі, як донкіхотський бойкот нашого кабельного оператора, який наважився прибрати з переліку трансльованих каналів CNN і мій улюблений мультиплікаційний Cartoon Network. Такому калікуватому телебаченню в нашому домі не місце.

Протягом цього часу ми успішно задовольнялися фільмами, здобутими чесним піратством. Інтернет все кращав, вінчестери ломилися від світового кінематографу, всякого-різного, від «Смерті у Венеції» Вісконті і до «Таксі-2» не будемо казати кого. Знаходили свій шлях у наші електронні сховки і серіали – очевидно, як наслідок туги за телебаченням.

Туга за телебаченням. Вона таки була. Інтернет учергове покращав, коло замкнулося – інтернет-телебачення пробралося в наш дім. Ми зупинилися на продуктах BBC. Новини в шикарній студії з розкутими, компетентними ведучими. Серіали, зняті на тому рівні, на якому не в усіх країнах знімають повнометражне кіно. Пізнавальні передачі з запаморочливими краєвидами та оксамитовими голосами дикторів, що говорять моторошно зразковою англійською. І все це не обов’язково дивитися в ефірі – протягом двох тижнів більшість передач ти можеш спокійно собі переглянути у вільний час, зупиняючи, коли треба зробити чай, і не відмовляючи собі в задоволенні сходити в туалет.

Але чомусь так приємно робити чай, зосереджено витягаючи шию в бік монітора. Чомусь приємно прибігати підтюпцем із вбиральні, ще на бігу перепитуючи: «Що-що він сказав?» Це сороміцька, непристойна насолода, в залежності від якої не зізнаються в поважному товаристві. Насолода єднання зі світом.

Світ дуже великий і непривітний. Ми були зроблені не для такого світу. 150 соціальних контактів, дозволених нам Данбаром і неокортексом, постійно зазнають нещадного випробування. Я знаю, як рідних, людей, яких ніколи не бачила в обличчя. Я знаю в обличчя людей, яких знають в обличчя іще кілька мільйонів. Факт існування величезного, напханого людом світу вже ніколи не викинути з голови, ніколи не стиснути цей світ знову до меж рідного села – і ще отого, що за горою, і того, що як через брід перейдеш, то наліво.

Але в далекому Лондоні приязна жіночка розповідає про погоду, дивлячись мені особисто в очі. Я їй подобаюсь – вона бажає мені гарного дня і щиро посміхається. Значить, і в далекому Лондоні я трохи вдома. Значить, світ не такий вже великий і незатишний.

P.S. Ми дуже чекаємо виходу нової серії Doctor Who. Спеціальний випуск до Різдва. Вийде ввечері 25-го грудня, певна річ. Ми зможемо подивитися його будь-коли протягом наступних двох тижнів. Але так хочеться побачити нові пригоди ексцентричного прибульця ввечері 25-го. Затишно улаштувавшись перед екраном усією дружною родиною. Родиною Whoманоїдів. Розміром у кілька мільйонів чоловік.

Пам’ятаю, читаючи Лотмана, я була вражена формулюванням однієї думки, яка ще зі шкільних років крутилася в моїй голові, але яку мені так і не вдалося сформулювати самотужки. Думка звучала так: «…методика розгляду окремо «ідейного змісту» й окремо «художніх особливостей» твору, так міцно вкорінена в шкільній практиці, ґрунтується на нерозумінні основ мистецтва і є шкідливою, бо прищеплює масовому читачу хибне уявлення про літературу як про спосіб довго й мальовничо викладати ті самі думки, які можна висловити коротко і просто».

Роман Маріам Петросян «Дім, в якому…» належить до текстів, які особливо яскраво ілюструють хибність такого підходу. Якби я знов була, не приведи Господи, ученицею якого-небудь класу та мала відповісти на питання про тему та ідею даного твору, відповідь була б десь такою: 1) це твір про інтернат для дітей-інвалідів; 2) твір розкриває думку про те, наскільки складно дітям із фізичними вадами соціалізуватися у світі за межами інтернату. Ви б захотіли читати такий роман? Я - ні. Для чого мені ще одна соціальна агітка? У мене гарна уява й здатність до емпатії, я й так розумію, що за пекло бути маленькою, нікому не потрібною людиною, яка не в силах не тільки заробити собі на хліб, а часто й обслуговувати себе самостійно.

Найцікавіше те, що це справді твір про інтернат для дітей-інвалідів. І в ньому справді ключове місце займає страх перед зовнішнім світом, перед «Наружностью», як називають його учні інтернату. Єдине, чого в романі нема, так це дітей та інвалідів.

Ні, ні, це не спроба саркастично дорікнути авторці за те, що їй не вдалося створити достовірні образи. Вдалося, ще й як. Ці образи не є цілковито реалістичними – так ніхто від них і не чекав. Перед нами ж магічний реалізм, а не цілковитий.

В тексті немає дітей – є загадкові, водночас мудрі та наївні, серйозні та пустотливі божества, що явилися в образі дітей. В тексті немає інвалідів – є істоти, які їздять в інвалідних візочках, не бачать або не мають рук, але інвалідів немає. Одін був однооким, Гефест був кульгавим – хіба це заважало їм бути богами?

Та й Дім насправді ніякий не інтернат. Дім – чарівний замок, про який ми так багато читали і завжди не проти почитати ще. Замок, який містить в собі цілий світ, більше того – не один. Коридорами якого можна вийти до найдивовижніших місць, якщо знати, як іти. Ці місця не обов’язково приємні, може бути, на прибульця там чекають страждання, а не веселі пригоди, але вони є, ці місця. Хоч ми тут, «в Наружности», схильні вважати, що їх немає.

В світі є багато книжок, написаних на буцімто фантастичну тематику, а насправді присвячених соціальній проблемі. Ця книжка написана на буцімто соціальну тематику, а насправді присвячена фантастичній проблемі. Проблемі фантастики. Проблемі її місця в нашому житті. Чи так почесно бути реалістом і скептиком? Чи так розумно всьому шукати раціональних пояснень? Це справді книга про вихід «в наружность», але не з будинку-інтернату в дорослий світ, а зі світу, де є місце казці, - в світ, де їй місця немає. Це книга про бунт проти такого виходу, бунт, який кожен із нас мріяв здійснити, але не у всіх стало сил.

В інтерв’ю Маріам Петросян каже, що писала цю книгу протягом десяти років. У неї не було думки друкувати цей роман, вона писала його просто тому, що їй подобалося. Треба сказати, що книга читається так, як писалася, - легко і мрійливо, не для того, щоб дочитати, не для того, щоб дізнатися, чим скінчиться, а просто заради процесу. Це дитяче відчуття – бажання розтягувати і без того некоротку книгу, щоб вона довше не закінчувалася, - разом із надзвичайною атмосферою роману допомагає повернутися в чарівний світ до «Наружности». У Дім, в якому…

У мене були нецікаві студентські роки.

Ні, не зовсім так. Це були збіса цікаві п’ять років, але жоден пережитий протягом цього часу action не випливав зі студентського статусу.

Ні, не зовсім так. Без студентського статусу таких п’яти років у мене б не було, адже саме в університеті я зустріла трьох своїх подруг, незмінних (супер)героїнь усього того пережитого action’а.

Я не пам’ятаю вже, як саме це сталося, але протягом першого курсу ми поступово спаялися в нерозлучну четвірку. Нерозлучну в прямому сенсі цього слова. Ми сиділи вчотирьох за першою партою, яку всі швидко привчилися не займати, навіть якщо ми запізнювалися (що траплялося часто). Ми ходили разом до їдальні. До бібліотеки. До курилки (хоча не всі курили). На пиво в день стипендії (хоча не всі пили пиво). Ми разом прогулювали пари, писали по черзі конспекти і навіть інколи складали одна за одну заліки у найбільш неуважних викладачів.

На третьому курсі ми дізналися, що на потоці нас поза очі називають «наше гестапо». Ми були щиро здивовані. «Чому гестапо?» - сушили голови ми. Наша четвірка, при всій повазі, не тягнула на факультетський аналог таємної поліції Третього рейху. Ми не були наближеними до сильних світу цього – декан і більшість викладачів нас не любили. Ми ні над ким не мали влади. Ми самі були осередком інакодумства та бунтарства, куди вже нам слідкувати за чистотою помислів інших.

Після закінчення вишу минули роки, але мене все одно час від часу охоплювало це розгублення: чому гестапо? Це питання свербіло десь у моїй підсвідомості, як сверблять усі нерозгадані таємниці. І ось на днях, просто нізвідки – чи то з глибин тієї самої підсвідомості – до мене прийшла відповідь.

У всуціль жіночому колективі, яким був наш потік, яким є, зрештою, кожен потік філологів-україністів, максимальною кількістю людей, залучених одночасно у дружні стосунки, було ДВОЄ. І небагато, ой, небагато цих дуетів спромоглися дожити до диплома в мирі та злагоді. Я раптом зрозуміла, яким злочином проти природи були ми в очах наших сокурсниць. Сам вигляд ЧОТИРЬОХ таких різних дівок, що ходять разом наче приклеєні, поза сумнівом, викликав у них ксенофобський жах. Вони розуміли, що нічого не розуміють. Певно, ми здавалися їм таємною організацією, об’єднаною круговою порукою, кровною присягою та моторошною таємницею. Бо що ще може тримати разом ТАКУ кількість жінок ТАК довго.

Якби ті, хто називав нас «гестапо», були ерудованими дівчатами, яким саме і місце на філологічному факультеті, а не людьми, що подали документи на спеціальність із найнижчим конкурсом, вони б вигадали інше прізвисько. Масонки. Ку-клукс-клан. Fantastic Four, врешті-решт. Будь-що із цього краще відповідало б дійсності. Але вони були пересічними дітьми все ще радянського в своїй суті суспільства. Дітьми, які виросли в світі книжок та фільмів про «наших» і «німців», які довгий час, як і вся радянська малеча, вважали слова «фашист» і «німець» абсолютними синонімами. Навряд чи вони знали достеменно, що таке Гестапо, і навряд чи це їх цікавило. Це було просто слово на позначення зла – чужорідного, зверхнього, незрозумілого, монолітного.

До речі, я не знаю, що об’єднувало нас у цей моноліт. Звісно, це була не боротьба за світове панування аріїв. Певно, це була всього лише дружба.